01.09.2026
Моє дитинство пахло травою і квітами у бабусі в селі: я гуляла в лісі, каталася на велосипеді, тримала за руку хлопця, який проводжав мене додому, не знала слів «укриття» та комендантська година. А найстрашніший звук, який пам'ятаю з тих років, це, мабуть, гроза.
Наші діти розрізняють на слух шахед, ракету й роботу ППО — і це не метафора, а навичка, якої в них не мало би бути.
Я пишу це, щоб пояснити, навіщо ми проводимо благодійний фестиваль Charity Family Day у Бучанському міському парку. Через наш сімейний центр у Бучанському районі вже пройшли понад 3 500 дітей та їхніх сімей. Це понад 15 000 наданих послуг, а на одного фахівця сьогодні стоїть черга у 100–130 дітей, і вона не порожніє. Фестиваль ми проводимо заради того, щоб ці діти отримали допомогу. А спершу треба показати, що з ними відбувається.
Коли ми відкривали сімейний центр ментального благополуччя «Твоя опора» у Бучанському районі, я думала, що працюватиму передусім із дітьми, які пережили окупацію. Дітьми, які виїхали з прифронтових чи деокупованих територій і привезли із собою той жах.
Важливо, що центр саме сімейний, а не дитячий, і це не деталь назви. Допомогти самій дитині неможливо, якщо не працювати з тими, хто поряд: дитина виходить із кабінету й повертається в те саме середовище, де їй було тривожно, — і все починається спочатку. Тому з нею працює не один фахівець, а команда. Працює не лише з нею, а з мамою, татом, братами й сестрами.
Коло тих, хто до нас приходить, виявилося ширшим, ніж я думала. Це родини внутрішньо переміщених осіб і сім'ї військових — тих, хто служить, в полоні або не повернувся. Приходять діти, які жили під окупацією, діти-сироти й діти, позбавлені батьківського піклування, прийомні родини, опікуни, дитячі будинки сімейного типу та патронатні вихователі, родини цивільних заручників, діти з особливими освітніми потребами. Приходять ті, хто став свідком того, чого людина не має бачити, хто пережив насильство — фізичне, психологічне, сексуальне. Приходять сім'ї, які просто не витягують: роботи немає, грошей бракує, а допомога дитині потрібна вже зараз.
А ще змінилися самі причини. Усе частіше до нас приходять діти, які ніколи не бачили окупації, — ті, хто все життя прожив на Київщині й жодного дня не був на окупованій території, начебто «в тилу». Але постійні обстріли й тривоги мають накопичувальний ефект, і в якийсь момент тіло дитини починає говорити те, що вона не може сказати словами.
Хлопчик, який у чотири роки просто перестав розмовляти; дитина, яка після близького прильоту боїться заснути, бо раптом усе повториться; нервовий тик, через який мама спершу веде дитину до невролога, лікує — і лише потім чує: «Вам треба до психолога»; заїкання. Панічні атаки, які я завжди була впевнена, що вони про дорослих, — і помилялася, бо вони починаються навіть у зовсім малих дітей. Є підлітки із самоушкодженнями, а є діти із суїцидальними думками — дев'яти, десяти, одинадцяти років.
За дослідженням «Індекс майбутнього», яке Київська школа економіки провела за ініціативи Фонду Олени Зеленської та за підтримки ЮНІСЕФ, ознаки посттравматичного стресового розладу мають 44% українських дітей; дані оприлюднені у березні 2024 року, і мені здається, що зараз усе складніше, ніж показує будь-яка цифра.
Найстрашніше в цьому — не самі прояви, а те, що ми до них звикли. Ми пережили ніч, коли поруч гриміло, тремтіли, хтось заклеював вікна, у когось згоріла машина, — а зранку не відмінили жодної зустрічі, бо життя триває, бо робота. Ніхто не каже вголос, що це нормально, — ми просто звикли, а звикати до такого не можна.
А пастка ось у чому: мама часто не помічає, що дитині потрібна допомога, бо сама живе в тому самому стані — не байдужа, а виснажена. Я боюся саме цього: що ми перестанемо помічати і не встигнемо допомогти вчасно.
Тіло не бреше: якось після прильоту в Охматдит я кілька днів збирала допомогу в шаленій напрузі, а потім прокинулася з крепатурою по всьому тілу — так, ніби тренувалася. Наша психологиня сказала просто: «Три дні кожен твій м'яз був стиснутий. Це тіло відповідає». Якщо так реагує доросла — то що всередині в дитини?
Та черга, про яку я казала на початку, стоїть не за однією розмовою: психологічна робота — це не бесіда за життя на дивані, а послідовна робота. Вона розрахована рівно на стільки сеансів, скільки потрібно конкретній дитині: десять, двадцять, а комусь значно більше — залежно від запиту, з яким працює фахівець. На ринку один сеанс психолога коштує тисячу-півтори гривні. І коли в родині немає роботи, а все дорожчає, така сума стає стіною, об яку розбивається доступ до допомоги: багато хто з наших клієнтів не звертався роками саме тому, що не мав чим за це платити.
У нашому центрі ця стіна прибрана — всі послуги безоплатні, і майже половина тих, хто до нас приходить, — родини зі статусом ВПО, решта — наша громада.
Коли я кажу «врятувати наших дітей», це не гасло. Непережита травма не розчиняється сама: вона осідає в тілі й виходить психосоматикою, хворобами, а у важких випадках доходить до психіатрії — і все це може мати незворотні наслідки. Робота з дітьми — це фундамент, на якому країна стоятиме далі. Наші військові воюють саме за те, щоб у наших дітей було майбутнє. І я хочу, щоб вони мали ментальну й фізичну спроможність його будувати.
Саме заради них — тих, хто стоїть у черзі й звертається до нас щодня, — існує благодійний фестиваль Charity Family Day у Бучанському міському парку. Коли йдеш на таку подію, уявляєш музику, артистів, розваги та гарний день у парку. Усе це буде, а водночас кожна гривня, зібрана там, піде на психосоціальну підтримку дітей, які постраждали від війни.
Можна запитати, чому саме фестиваль, а не просто звернення до партнерів по гроші. Тому що збирати кошти на психологічну допомогу сьогодні найважче. Бізнес живе в цій самій країні, працює під тими самими обстрілами, і прибутки в нього теж падають — ресурсу, з якого можна дати, стає дедалі менше. Тому ми не просимо поодинці, а збираємося разом: одні приходять із сім'ями, інші стають партнерами, і з цього складається сума, якої не збере ніхто окремо.
Я не люблю, коли Charity Family Day називають дитячим фестивалем: він сімейний, бо самі діти на фестивалі не ходять — їх приводять батьки. І я хочу, щоб цілий день сім'я була разом на свіжому повітрі, без думки про те, скільки коштує кожна наступна активність.
Тому вхід вільний, і це принципово: війна вже забрала в наших родин надто багато, і я не хочу, щоб іще й брак грошей вирішував, чи має дитина право на кілька годин радості.
З міркувань безпеки та за узгодженням із Бучанською міською радою, у партнерстві з якою ми організовуємо захід, благодійний фестиваль Charity Family Day перенесено.
Ми були повністю готові: фестиваль проводиться у співорганізації з Бучанською міською радою, з усіма необхідними погодженнями — міської ради, районної військової адміністрації, поліції та ДСНС, — як цього вимагає Порядок проведення масових заходів на території Київської області в умовах воєнного стану. Поруч — три перевірені укриття, до яких скеровують волонтери, у нашому телеграм-боті є розділ «Безпека» з маршрутом від вашої точки до найближчого сховища, на випадок тривоги програма зупиняється. На території заходу – пожежна машина, екіпаж швидкої, пункт надання першої допомоги від первинної медичної допомоги міської ради та реанімобіль від партнерів, закуплені турнікети, наша команда і волонтери пройдуть навчання з домедичної допомоги, питна вода у вільному доступі.
Але останніми днями ми отримали багато звернень від партнерів і родин про те, що людям зараз страшно приїжджати на локацію. Ми не могли цього не почути.
Безпека кожної дитини, родини та всіх відвідувачів — наш безумовний пріоритет. Нову дату ми оголосимо додатково. Слідкуйте за анонсами у нашому телеграм-боті та на сторінці Charity Family Day в Instagram.
Зараз часто кажуть: «Які фестивалі, коли такі обстріли? Сидіть удома». А що нам — перестати жити? Неможливо роками бути в напрузі й жодного разу не видихнути; українцям це потрібно не для розваги, а для виживання.
Але це рішення не тільки моє, і воно не ухвалене раз назавжди: безпекова ситуація змінюється щодня, і ми переоцінюємо її разом зі службами до останнього — якщо вони скажуть, що ризик критичний, фестивалю не буде, і жодні вкладені гроші чи домовленості цього не переважать.
Торік фестиваль тривав один день і пролетів так швидко, що я наче не встигла його прожити, — а потім передивлялася фотографії, і мені стало тепло від облич цих дітей, від того одного дня, коли було таке відчуття, ніби ми всі опинилися в іншому вимірі, де наче немає війни і діти просто живуть.
Я хочу, щоб за десять років хтось із цих дітей сказав: це були одні з найяскравіших спогадів мого дитинства. Бо дитинство одне, і його неможливо прожити двічі.
.png)