Юлічка Ярош (2001 р.н.)

Дівчатка в 16 років вже бігають на побачення і щосили намагаються вирватися з-під опіки дорослих, вона ж без неї жити не зможе. У свої 16-ть Юля Ярош з Вінниччини мріє хоча б навчитися ходити. Триматися на ногах дівчина може лише з підтримкою. У Юлі – ДЦП і вона сирота. Мама померла від цукрового діабету, коли дівчинці було лише 5 рочків, тата батьківських прав позбавили. Юлю виховує бабуся-пенсіонерка і все її життя – то боротьба з недугою за елементарний рух  чи пройдений сантиметр.

Юля народилася на сьомому місяці маминої вагітності. Складні і довгі пологи. Потуги були настільки слабкими, що лікарі вирішили тиснути на живіт, аби немовля швидше з’явилося на світ. Зрештою – родова травма. Та значення тоді цьому ніхто не надав.

За місяць немовля виписали додому. Юля навчилася тримати голівку, концентрувати увагу на іграшках і навіть спинатися на ніжки. Вона була такою як усі. Та раптом не змогла елементарного – самостійно сидіти: тіло наче не слухалося,  дитя грудьми лягало на ніжки.

Діагноз ДЦП Юлі поставили лише через півтора  роки. Сказали:  виною тому мамина недуга – діабет, та бабуся в це досі не вірить.

«Мені навіть лікарі самі казали, що то травма і все через неї. Моя донька просила кесарів їй зробити, але не захотіли. А вона така слабка була, навіть тужитися сили не було. Це халатність лікарська. Вони мені онучку загубили», - зі сльозами на очах розповідає 55-річна Галина Крушельницька. Змучена жінка, на плечі якої після смерті доньки, лягло виховання особливої дівчинки. Вона досі не може змиритися з її діагнозом і ладна гори звернути, аби онука мала бодай шанс на якісне життя.

Уколи, масажі, електрофорез, лікувальна фізкультура і відновлювальна терапія. Юля з двох років намагається приборкати хворобу, яка тримає в напрузі тіло. Бабуся кинула всі сили, аби онучка бодай мала шанс розвиватися як усі дітки. І це дало результат.  У три рочки Юля навчилася повзати, а в чотири, після курсу з логопедом – говорити. Свої перші кроки, нехай і з бабусиною підтримкою, дівчинка зробила у 10. Для діток з ДЦП це дуже добрий результат.

«Ми їй операцію робили, бо ніжки і стопочки так викручувало, що вона лише на пальчиках стояти могла. Юлі робили лазером надсічки сухожиль, потім два місяці в гіпсі – вирівнювали. Після того ми ще курс реабілітації пройшли і це була фантастика. Уявляєте, моя Юля навіть якось два кроки сама ступила. Більше цього не повторювалося, але я так мрію, що колись настане той день, що вона піде сама».

Щодня після школи, Юля вчиться в 9 класі, дівчина розминає м’язи на тренажерах вдома – у неї є велосипед і бігова доріжка. Попри свою недугу вона справжня бабусина помічниця: допомагає з хатньою роботою, миє посуд і вміє ліпити найсмачніші у світі вареники.  Дівчинка дуже спокійно ставиться до своєї хвороби, ніколи не скаржиться на життя і каже, що щастя шукає у простих речах – спілкуванні з друзями, читанні чи перегляді улюблених серіалів. Бабуся ж мріє про одне, аби її онучка якщо і не була повністю здоровою, то хоча б максимально самостійною.

40 – саме стільки курсів реабілітації за своє життя пройшла дівчинка. І нині, коли є такі хороші результати, ні в якому разі спинятися не можна. Однак грошей на боротьбу з недугою в родини немає. Дохід родини з двох людей, бабусі та онуки, якихось кілька тисяч гривень, а на один лише курс реабілітації треба 11 тисяч і проводити їх потрібно щонайменше двічі на рік. І без нашої з Вами підтримки цій сильній дівчинці – не впоратися. Натисніть «Допомогти». Подаруйте Юлі шанс.

Сама ж вона по закінченню школи мріє стати психологом, а ще – зустріти свого єдиного принца і народити донечку.  У цієї дівчинки попереду все життя і нам так хочеться, аби воно було щасливим.